Archive for Писатели Украины о Великой Отечественной

Визволення

Микола Братан

Не замети — сонце, як розплата,
Визволення — березень, весна!
Усміхнулась біла наша хата,
Вчора ще і чорна, і смутна.

Даленіють відгомони бою,
Школа, наче вулик, загула.
І малечу не лякає зброя,
Що з громами весну принесла.

Люди оновилися неначе,
Щось у них — від березневих віт.
Ув однім-єдиниі слові «НАШІ»
Відкривався многоцвітно світ.

«Вічний вогонь». Поезії. Київ. 1975

Ти ізнов мені снишся

На днях, а именно 17 февраля, миновало 47 лет со дня смерти замечательного украинского поэта Андрея Самойловича Малышко (укр. Андрій Самійлович Малишко), автора знаменитой «Пісні про рушник». Во время ВОВ поэт работал военным корреспондентом в газетах «Красная армия», «За честь Батьківщини», «За Радянську Україну». Помимо своего выдающегося творчества, Андрей Малышко обогатил украинскую литературу и прекрасными переводами русской и белорусской классики. Вот отрывок из его поэмы «Україно моя» (1942 год), написанной в тяжелые годы фашистской оккупации. К сожалению, эти строки актуальны и в наши дни.

 Ти  ізнов  мені  снишся  на  стежці  гіркої  розлуки  

Синім  лугом,  ромашкою,  птицею  з  канівських  круч.  

Так  візьми  ж  мою  кров  і  візьми  моє  серце  у  руки,  

Тільки  снами  не  муч  і  невипитим  горем  не  муч.

 

Я  топтав  кілометрів  не  сто,  і  не  двісті,  й  не  триста,  

Все  в  похід,  у  похід,  в  небезпеки  на  правім  краю.  

Он  зоря  вечорова  до  мене  шепоче  барвиста:  

—  Що  ж  ти  став,  як  німий,  надивляйся  на  землю  свою!

 

Надивляйся  на  землю,  де  сизі  орли  клекотіли  

Із  могили  високої  в  димнім  безмежжі  доріг.—  

І  лежала  земля,  в  попелищі  земля  чорнотіла,  

Я  дививсь  —  і  німів,  і  прощавсь  —  і  прощатись  не  міг.

 

Я  ізнов  тебе  вгледжу  в  народів  привольному  колі,  

Де  завжди  набиралась  могуття,  і  слави,  й  снаги.  

Із  синами  Росії  на  грізному  ратному  полі  

Стій,  як  месниця  вірна!  Хай  падають  ниць  вороги!

 

Олександр Богачук —  Димить туман

Давно, давно відплакали вдовиці,

І дим війни розтав у зморшках ран,

А мати жде, і біль пече зіниці.

Димить туман.

Димить туман…

Дістала знов зі скрині вишиванку,

Що так любив носити син Іван.

День догоря в манливому серпанку

Димить туман.

Димить туман…

На ній цвіте незламана калина.

Блакить озер і колосистий лан.

і мати знов хова сорочку сина.

Димить туман.

Димить туман…

День догорів, як маки на покосах,

Сорочка жде, коли ж прийде Іван.

І ніч не спить, не спить на сивих косах.

Димить туман.

Димить туман…

«Вічний вогонь». Поезії. Київ. 1975

Володимир Базилевський — Оця земля так перемита кров’ю

Оця земля так перемита кров’ю,

Немов дощем черемха у маю.

І Батьківщино! Птахами з гніздов’я

У пам’ять відлітали ми твою.

Лежать пліч-о- пліч брат побіля брата.

Корінням стали їхні голоси.

Кричать мовчанням давні експонати,

І криком тим відлунюють ліси.

Ми слухаєм… А на стіні напроти,

В кашкеті й портупеї, як завжди.

Нам Руднєв усміхається на фото,

А поруч син, живий і молодий.

Як вірилося комісару й сину!

З примружених очей — таке тепло!

Заждіть, екскурсоводе, на хвилину,

А може, й справді смерті не було!

 

«Вічний вогонь». Поезії. Київ. 1975

Петро Бондарчук — Бікфордів шнур

Бікфордів шнур ДИМИТЬ,
Звивається змією.
Ще мить — і
ввись злетить
Ажурний міст.
Лиш над землею
Хлюпнеться хвиля вогняна…
і враз:
— Скінчилася війна!
Біжить солдат у маскхалаті:
— Наказано моста не підриплти!
Бікфордів шнур димить,
Ще мить…
Та раптом З
чотирьох сторін
Солдати кинулись,
І кожен з них
Упав грудьми на шнур —
і він в безсиллі зашипів… І стих.
Настала тишина.
І в ній
Все чулося, усе:
Як шурхотить каміння у ріці на дні,
Як б’ється джерело,
Як дихає земля
І як бджола над квіткою кружля…
Вони ж сиділи, четверо, прикривши
динаміт,

Червоної Країни Рад солдати,
Всміхались щасно так,
Немов не міст,
А цілий світ
Вдалося їм
За мить
Урятувати.

«Вічний вогонь». Поезії. Київ. 1975

СТАНІСЛАВ РЕП’ЯХ — Неначе буря над селом промчала,

1296117233_2445

 

 

Неначе буря над селом промчала,

 Метнулись люди із усіх кінців,

Коли у вуличці на конях чалих

З'явились яснозоряні бійці.

Бабуся плаче: «Повернулись наші…

Прийшли соколики…» — і квапиться до них.

Несе в руках тремтячих горщик каші

Для довгожданих діточок своїх.

«Чи не стрічали де мого Сергія,

Синочка! Служить у піхоті він…»

Теплиться в серці трепетна надія,

Що її сина знає хоч один.

«Не плачте, неню. Він живий-здоровий

І хати рідної не обмине,

Заїде на часинку чорнобровий…

Я вірю в це — згадаєте мене!»

А люди йдуть. Хто з хлібом, хто з водою.

 Солдата кожен хоче пригостить.

Хлоп'ята галасливою юрбою

Кількох бійців вже встигли оточить.

Так і кортить торкнути автомата

І спробувать багнет на гостроту,

Така напевне зброя і у тата.

А може, й краща… Усмішки цвітуть.

Ось і мене боєць бере на руки

І називає лагідно синком…

На захід відлітали чорні круки,

Шугає радість над моїм селом.

 

"Вічний вогонь". Поезії. Київ. 1975

          

 

Тарас Рыбас

В рамках подготовки к встрече литературно-философского клуба, посвящённой Тарасу Рыбасу, выкладываем его рассказ, единственный, который доступен в сети. 

Rybas_Taras_Sineglazaya_Litmir.net_bid224702_original_b2984.fb2

Тарас Рыбас — советский украинский писатель, воевал, жил и работал в Донбассе. Рассказ "Синеглазая" посвящён военным событиям в тех же местах, где идёт война и сейчас. Дейсвтвие начинается в немецком лагере для военнопленных в Лисичанске. Изюм, Донец, Луганск — все эти топонимы известны читателю из сводок последних двух лет. Рассказ Рыбаса позволяет заглянуть в прошлое в тех же местах. 

Кроме этого эффекта машины времени, в конце рассказа буквально на десятке страниц вкратце обрисовывается сюжетная коллизия романа Мураками "К Югу от границы, на Запад от солнца". Читателю нужно учитывать, что по стилю оба исполнения отличаются как икона от фотографии в гламурном журнале. 

Встреча состоится в понедельник 14 марта