Імперські комплекси України

ltvСтаніслав Маковецький

Підтримку постраждалих та упосліджених в імперських лабетах народів і народностей, таку щиру на зорі нашої незалежності, ніби вітром звіяло

Україна – не імперія. Ба більше: українці завжди протиставляли себе імперським ідеям та амбіціям і пишалися тим, що всіляко чинили опір усім намаганням утягнути себе в імперську орбіту – чи то під польськими, чи то під австрійськими, чи то під російськими прапорами. Українська історіографія старанно колекціонувала свідчення тяжкого гніту вкраїнського народу в умовах тривалого іноземного поневолення: і культурою нашою погорджали, і за чужі інтереси гинути змушували, і мову забороняли. Хоча треба визнати, що історія нашої землі таки створює щедрий ґрунт для таких поглядів: утисків і наступних за ними народних повстань, як і всіляких там «валуєвських циркулярів» і «емських указів» у ній було чимало.  

Зі здобуттям незалежності в 1991 році протиставлення України й образу імперії фактично стало частиною офіційної політики та основою нового українського державотворення. «Імперія розвалилася, і ми тепер нарешті вільні – у своїй хаті, у своїй сторонці, де своя правда, сила і воля», – таке розуміння новітньої української історії читалося поміж рядків багатьох художніх творів, а також публіцистичних та історичних праць, що з’являлися в нас протягом 25 останніх років. Щоправда, тут варто зробити одне суттєве застереження: насправді СРСР аж ніяк не був імперією. І все було з точністю до навпаки: саме створення СРСР поклало край імперському існуванню України, звільнивши її населення спочатку від російського, а потім і польського, румунського, угорського імперського ярма. Саме в складі СРСР українці разом з росіянами, білорусами, євреями та іншими народами Радянського Союзу подолали фашистську навалу та поклали край нацистському пануванню у Європі. І хоча перебування в складі Радянського Союзу не обійшлося для нашого народу без трагічних сторінок і болючого досвіду, саме ця державна формація, у витоків якої, між іншим, стояли й самі українці, створила умови для справжнього розквіту нашого краю. Це проявлялося в усіх царинах життя – у науці, мистецтві та спорті. Фактично Україна в сучасному її культурному, історичному та географічному розумінні є продуктом Радянського Союзу.

Та менше з цим: хай там як, а наша країна, здавалося б, вирвалася на волю – зі справжнього чи з удаваного ярма. Пам’ятаєте, як іще недавно ми так завзято пишалися своєю свободою та демократичністю, увесь час порівнюючи себе із сусідньою Росією, в якій після розвалу СРСР місцеві еліти заходилися відроджувати дещо забуті за 70 років імперські традиції? «Он у них там таке робиться – автократія, війни й переслідування волелюбних чеченців, православний клерикалізм і справжнісінький імперіалізм, а в нас – стабільність, демократія та рівність», – не один раз устами української інтелігенції повторювали наші ЗМІ.  

Українці так пишалися своїм волелюбством і боротьбою за незалежність, що залюбки підтримували ці прагнення в інших народах. Правда, часто-густо проектуючи на них своє, щонайменше своєрідне розуміння імперських утисків. Так, наприклад, після розпаду Югославії, яка була чимось на кшталт СРСР для своїх шести колишніх республік та двох автономій, багато українських інтелігентів щиро підтримували під час війни саме хорватів. Сербія бачилася їм таким собі аналогом шовіністичної Росії, що за будь-яку ціну прагне відтворити «імперію», тобто Югославію часів Тита. Про добровільне входження хорватів, словенців, чорногорців, боснійців, македонців і сербів у СФРЮ, про високий рівень життя в цій державі та про справжній розквіт у ній культур усіх шести вищезгаданих народів споминати в нас заведено не було. Як і про етнічні чистки та інші злочини хорватських націоналістів під час югославської війни й однозначно фашистську політику нової хорватської влади на чолі з президентом Франьом Туджманом щодо сербів, які споконвіку проживали на територіях, що після розпаду СФРЮ опинилися в складі незалежної Хорватії. Злочини ж сербів, що також мали місце, в офіційній українській пресі найчастіше перебільшували й гучно засуджували. До речі, про «позитивний» досвід Хорватії в етнічних чистках у справі «вирішення» ситуації на Донбасі зараз вголос згадує не один представник українських ультраправих.

У 90-х роках Україна будь-що намагалася продемонструвати свій внесок у побудову «нової й вільної сім’ї» європейських народів. Проте вузько націоналістичне розуміння своєї минувшини та будучини якось непомітно заволодівало умами доволі широких верств українського населення, а вже не тільки самої нашої інтелігенції. І стався цікавий парадокс: борючись з імперським драконом – як реальним, так і вдаваним – Україна сама перетворилася в справжнього державно-політичного монстра, перейнявши в своїх минулих поневолювачів усі їхні найгірші імперські риси.

Скажімо, настраждавшись од так званого лінгвоциду, себто різноманітних мовних утисків і заборон, українці у своїй незалежній державі почали виправдовувати й навіть схвалювати вживання точно таких же заходів щодо мов нібито «нетитульних» націй – передусім російської. Сякий-такий юридичний статус для цієї мови – скажімо, хоча б регіональний – одразу змальовували в інтелігентських колах загрозою національній безпеці й самому існуванню «калинової та солов’їної», навіть не помічаючи комізму таких побоювань. Ні, ніхто розмовляти російською не забороняв (мабуть, тому, що це було неможливо зробити «технічно») – проте значення й вагу цієї мови, рідної, до речі, не лише для росіян, а й для дуже багатьох українців, на офіційному рівні або не визнавали, або штучно применшували, або ж узагалі висміювали за допомогою різноманітних «культурних» проектів.

Так званий Євромайдан, де першу скрипку грали відверто націоналістичні та фашистські угруповання, уже цілком і повністю пробудив нашого імперського дракона від тривалого нокауту, в який його було відправлено після Великої вітчизняної. Імперська ідея «Великої України», чистої, неподільної та етнічно й культурно одноманітної від Сяну до Дону, про яку так були мріяли діячі ОУН та УПА, відродилася й набула надзвичайно потворних форм. Зрештою, саме через оці нездорові й загрозливі імперські амбіції Україна втратила Крим, який було передано до її складу у радянську добу, за часів Хрущова, що природно позначилося на культурній та політичній специфіці цього регіону. Путін лише використав в ті дні інтересах масовий страх перед загрозою з боку войовничо налаштованих націоналістів, яка стала більш ніж реальною після насильницької зміни влади у Києві.

Для такої неоднорідної та великої за розмірами й кількістю населення держави, як Україна, справжнім виходом було б проведення справжньої регіональної «децентралізації» на демократичних та рівноправних засадах. Проте, заклики до відкритої суспільної дискусії з цього питання категорично відкидалися націоналістами – попри те, що закиди щодо можливого розколу країни за таких умов виглядають необґрунтовано й надумано (як ми зараз бачимо, до розколу призвів саме націоналістичний фундаменталізм) Адже Німеччина, і багато інших країн світу успішно існують та розвиваються у «федеративному» форматі, і жодного розколу в середовищі таких різних по мові, релігії та менталітету народів не спостерігається. Так звана «єдина» Україна беззаперечно була вигідна хіба що по-справжньому злочинній владі, адже за таких умов набагато легше грабувати державу й виконувати зовнішнє замовлення на русофобію. Проте крайній правий імперський дискурс глибоко пустив коріння в нашій країні, не дозволяючи простим громадянам побачити більш ніж прозору вигоду од такого державного устрою. Як наслідок, саме прагнення цієї штучної «єдності» України за будь-яку ціну й стало важливою причиною розв’язання громадянської війни на Донбасі.

Та всі попередні укуси українського імперського дракона нині видаються дитячими забавками проти того, що сталося згодом. Будучи явною «сепаратисткою» щодо колишнього СРСР, Україна жорстко відмовила в такому праві іншим. Незважаючи на тривале поширення міфів про «неподоланні перешкоди з боку населення Південно-Східних регіонів» на своєму нібито такому світлому шляху до Європи, офіційний Київ за підтримки просякнутої імперським духом української інтелігенції не захотів вдатися до мирних компромісів із «страшним» Донбасом. Це виглядало принаймні нелогічно, адже на думку багатьох наших «державників» без такого «тягаря» шлях у Європу мав би видаватися легшим. Але ж ні, бо Україна – «єдина». А потім політики, які захопили владу у Києві, розпочали «боротьбу із сепаратизмом», а насправді братовбивчу бійню, яку в майбутньому оцінять не інакше, як винищення власного народу.  

Далі – більше. Підтримку постраждалих та упосліджених в імперських лабетах народів і народностей, таку щиру на зорі нашої незалежності, ніби вітром звіяло. Натомість у свідомості багатьох наших громадян і вкраїнських духовних та інтелектуальних авторитетів запанував суто імперський світогляд. І от українські військові з відома нашого Міністерства оборони на спільних навчаннях Литви, Польщі та України в листопаді 2015 року беруть участь в уявному придушенні загрозливого для Латвії (!) «руху латгальського сепаратизму». І пусте, що ніякої загрози «латгальського сепаратизму» в Латвії насправді поки що не існує. Головне в цій історії – цілковита зміна орієнтирів у нашому суспільстві.

Цей перехід до суто імперської ідеології зараз помітний у багатьох сферах життя. Скажімо, у спорті. Більшість українських футбольних фанатів, іще недавно спостерігаючи за гарячим чемпіонатом Іспанії, де чи не найзапеклішою битвою завжди були матчі «Барселони» та мадридського «Реала», беззастережно підтримували каталонців. І це було цілком природно, адже історичні паралелі між Каталонією й Іспанією та Україною й Росією – більш ніж прозорі: каталонці з боку іспанців протягом усієї своєї історії зазнали й утисків місцевих еліт, і неодноразових заборон своєї мови, яку нещодавно насилу вдалося дещо відродити, і втрат будь-яких ознак державної автономії. Одне слово, справжнісінькі піренейські українці. Тож недаремно ці ігри нагадували споконвічну боротьбу за першість поміж київським «Динамо» та московським «Спартаком» у радянському футбольному чемпіонаті, де перемога була неначе своєрідною відплатою за певні історичні кривди або ж способом утвердження своєї зверхності. І що ж з нами сталося нині, після двох років громадянської війни? Уже після проведення славнозвісного референдуму за незалежність Каталонії наші футбольні вболівальники під час гри Україна-Іспанія демонстративно розгортають плакат «Крим – це Україна, Каталонія – це Іспанія». І хочеться запитати: куди ж подівся той антиімперський дух, яким так славились українці?

Однак така поведінка насправді симптоматична – вона характерна для багатьох пострадянських та постсоціалістичних країн, її можна назвати синдромом незрілої незалежності. Для прикладу можна згадати Латвію та Естонію. Всіляко наголошуючи на своїх утратах від так званої «радянської окупації» та перебільшуючи її жертви, після здобуття незалежності ці держави влаштували вже справжню внутрішню окупацію для жителів своїх країн, які не вписувалися в концепцію «титульної нації». Це так зване російськомовне населення (серед якого, до речі, є чимало й українців і білорусів). Цим людям, а їх у цих країнах понад сорок відсотків, місцевий істеблішмент і досі не дає статусу громадян, а це означає, що вони позбавлені політичних прав, себто не мають жодного впливу на ситуацію в країні, по суті, будучи людьми другого сорту на своїй землі. Предки цих людей опинилися в Естонії та Латвії за різних обставин іще після Другої світової, однак їхні нащадки й досі живуть зі статусом «окупантів». Причому платячи податки в державну скарбницю! Естонська та латвійська влада ж регулярно нацьковує одну частину населення своєї країни на іншу – скажімо, коли заохочує проведення маршів фашистських колабораціоністів і при цьому всіма способами принижує подвиг учасників Великої Вітчизняної війни. «Поділяй і володарюй!» – чи не імперське це гасло?  

Хай там як, а Україна все одно не імперія. Тому всі її потуги вдавати протилежне виглядають щонайменше недолугими й незграбними. Можна було б назвати їх посміховиськом, якби вони не коштували життя дуже багатьом людям по обидва боки вкраїнського громадянського протистояння. Скоріше за все, причина такої нічим необґрунтованої схильності нашого суспільства до імперської хвороби криється в глибокому комплексі меншовартості, який старанно «плекали» в себе протягом багатьох років самі ж українці. Та без усвідомлення цього неприємного діагнозу не може бути й мови про вихід України з цього глухого кута. Можливо, у неозорому майбутньому наші люди все-таки зрозуміють, що націоналізм – непридатний для державотворення, а імперіалізм їм… просто не до лиця. Саме тоді й почнеться нова доба в історії України – безумовно, краща й світліша від попередньої. І залишається сподіватися, що таке прозріння настане якомога швидше. А поки що, як писав Кобзар, течуть ріки, кривавії ріки.

Станіслав Маковецький

Источник

Поделиться в соц. сетях

Опубликовать в Google Buzz
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*