На днях, а именно 17 февраля, миновало 47 лет со дня смерти замечательного украинского поэта Андрея Самойловича Малышко (укр. Андрій Самійлович Малишко), автора знаменитой «Пісні про рушник». Во время ВОВ поэт работал военным корреспондентом в газетах «Красная армия», «За честь Батьківщини», «За Радянську Україну». Помимо своего выдающегося творчества, Андрей Малышко обогатил украинскую литературу и прекрасными переводами русской и белорусской классики. Вот отрывок из его поэмы «Україно моя» (1942 год), написанной в тяжелые годы фашистской оккупации. К сожалению, эти строки актуальны и в наши дни.
Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки
Синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч.
Так візьми ж мою кров і візьми моє серце у руки,
Тільки снами не муч і невипитим горем не муч.
Я топтав кілометрів не сто, і не двісті, й не триста,
Все в похід, у похід, в небезпеки на правім краю.
Он зоря вечорова до мене шепоче барвиста:
— Що ж ти став, як німий, надивляйся на землю свою!
Надивляйся на землю, де сизі орли клекотіли
Із могили високої в димнім безмежжі доріг.—
І лежала земля, в попелищі земля чорнотіла,
Я дививсь — і німів, і прощавсь — і прощатись не міг.
Я ізнов тебе вгледжу в народів привольному колі,
Де завжди набиралась могуття, і слави, й снаги.
Із синами Росії на грізному ратному полі
Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги!
