Неначе буря над селом промчала,
Метнулись люди із усіх кінців,
Коли у вуличці на конях чалих
З'явились яснозоряні бійці.
Бабуся плаче: «Повернулись наші…
Прийшли соколики…» — і квапиться до них.
Несе в руках тремтячих горщик каші
Для довгожданих діточок своїх.
«Чи не стрічали де мого Сергія,
Синочка! Служить у піхоті він…»
Теплиться в серці трепетна надія,
Що її сина знає хоч один.
«Не плачте, неню. Він живий-здоровий
І хати рідної не обмине,
Заїде на часинку чорнобровий…
Я вірю в це — згадаєте мене!»
А люди йдуть. Хто з хлібом, хто з водою.
Солдата кожен хоче пригостить.
Хлоп'ята галасливою юрбою
Кількох бійців вже встигли оточить.
Так і кортить торкнути автомата
І спробувать багнет на гостроту,
Така напевне зброя і у тата.
А може, й краща… Усмішки цвітуть.
Ось і мене боєць бере на руки
І називає лагідно синком…
На захід відлітали чорні круки,
Шугає радість над моїм селом.
"Вічний вогонь". Поезії. Київ. 1975
