Микола Братан
Не замети — сонце, як розплата,
Визволення — березень, весна!
Усміхнулась біла наша хата,
Вчора ще і чорна, і смутна.
Даленіють відгомони бою,
Школа, наче вулик, загула.
І малечу не лякає зброя,
Що з громами весну принесла.
Люди оновилися неначе,
Щось у них — від березневих віт.
Ув однім-єдиниі слові «НАШІ»
Відкривався многоцвітно світ.
«Вічний вогонь». Поезії. Київ. 1975
Андрей Чернов
14 февраля – День освобождения Луганска от немецко-фашистских захватчиков.
Для меня это не формальность, не пустая дата.
С ней связана одна семейная история, сочетающая в себе и определённую комичность, и трагичность того времени.
История эта, условно называемая «Красный платок», связана с моей бабушкой Александрой Денисовной. Впрочем, не будем забывать, что в феврале 1943-го она ещё не была бабушкой, ей было только 25 лет. Ещё не прозвучал победный салют мая 45-го, ещё не вернулся с войны мой дед, ещё не родилась моя мама в 46-м. И тем более не было меня.
Но Александра Денисовна была и ей довелось пережить и немецкую оккупацию, и освобождение города, и Победу. (далее…)
Давно, давно відплакали вдовиці,
І дим війни розтав у зморшках ран,
А мати жде, і біль пече зіниці.
Димить туман.
Димить туман…
Дістала знов зі скрині вишиванку,
Що так любив носити син Іван.
День догоря в манливому серпанку
Димить туман.
Димить туман…
На ній цвіте незламана калина.
Блакить озер і колосистий лан.
і мати знов хова сорочку сина.
Димить туман.
Димить туман…
День догорів, як маки на покосах,
Сорочка жде, коли ж прийде Іван.
І ніч не спить, не спить на сивих косах.
Димить туман.
Димить туман…
«Вічний вогонь». Поезії. Київ. 1975
Оця земля так перемита кров’ю,
Немов дощем черемха у маю.
І Батьківщино! Птахами з гніздов’я
У пам’ять відлітали ми твою.
Лежать пліч-о- пліч брат побіля брата.
Корінням стали їхні голоси.
Кричать мовчанням давні експонати,
І криком тим відлунюють ліси.
Ми слухаєм… А на стіні напроти,
В кашкеті й портупеї, як завжди.
Нам Руднєв усміхається на фото,
А поруч син, живий і молодий.
Як вірилося комісару й сину!
З примружених очей — таке тепло!
Заждіть, екскурсоводе, на хвилину,
А може, й справді смерті не було!
«Вічний вогонь». Поезії. Київ. 1975