Tag Archive for Велика Вітчизняна війна

Микола Братан – Визволення

Микола Братан

Не замети — сонце, як розплата,
Визволення — березень, весна!
Усміхнулась біла наша хата,
Вчора ще і чорна, і смутна.

Даленіють відгомони бою,
Школа, наче вулик, загула.
І малечу не лякає зброя,
Що з громами весну принесла.

Люди оновилися неначе,
Щось у них — від березневих віт.
Ув однім-єдиниі слові «НАШІ»
Відкривався многоцвітно світ.

«Вічний вогонь». Поезії. Київ. 1975

Олександр Богачук —  Димить туман

Давно, давно відплакали вдовиці,

І дим війни розтав у зморшках ран,

А мати жде, і біль пече зіниці.

Димить туман.

Димить туман…

Дістала знов зі скрині вишиванку,

Що так любив носити син Іван.

День догоря в манливому серпанку

Димить туман.

Димить туман…

На ній цвіте незламана калина.

Блакить озер і колосистий лан.

і мати знов хова сорочку сина.

Димить туман.

Димить туман…

День догорів, як маки на покосах,

Сорочка жде, коли ж прийде Іван.

І ніч не спить, не спить на сивих косах.

Димить туман.

Димить туман…

«Вічний вогонь». Поезії. Київ. 1975

Володимир Базилевський — Оця земля так перемита кров’ю

Оця земля так перемита кров’ю,

Немов дощем черемха у маю.

І Батьківщино! Птахами з гніздов’я

У пам’ять відлітали ми твою.

Лежать пліч-о- пліч брат побіля брата.

Корінням стали їхні голоси.

Кричать мовчанням давні експонати,

І криком тим відлунюють ліси.

Ми слухаєм… А на стіні напроти,

В кашкеті й портупеї, як завжди.

Нам Руднєв усміхається на фото,

А поруч син, живий і молодий.

Як вірилося комісару й сину!

З примружених очей — таке тепло!

Заждіть, екскурсоводе, на хвилину,

А може, й справді смерті не було!

 

«Вічний вогонь». Поезії. Київ. 1975

Петро Бондарчук — Мить

Бікфордів шнур ДИМИТЬ,
Звивається змією.
Ще мить — і
ввись злетить
Ажурний міст.
Лиш над землею
Хлюпнеться хвиля вогняна…
і враз:
— Скінчилася війна!
Біжить солдат у маскхалаті:
— Наказано моста не підриплти!
Бікфордів шнур димить,
Ще мить…
Та раптом З
чотирьох сторін
Солдати кинулись,
І кожен з них
Упав грудьми на шнур —
і він в безсиллі зашипів… І стих.
Настала тишина.
І в ній
Все чулося, усе:
Як шурхотить каміння у ріці на дні,
Як б’ється джерело,
Як дихає земля
І як бджола над квіткою кружля…
Вони ж сиділи, четверо, прикривши
динаміт,

Червоної Країни Рад солдати,
Всміхались щасно так,
Немов не міст,
А цілий світ
Вдалося їм
За мить
Урятувати.

«Вічний вогонь». Поезії. Київ. 1975

Станiслав Реп’ях — Неначе буря над селом промчала,

1296117233_2445

 

 

Неначе буря над селом промчала,

 Метнулись люди із усіх кінців,

Коли у вуличці на конях чалих

З'явились яснозоряні бійці.

Бабуся плаче: «Повернулись наші…

Прийшли соколики…» — і квапиться до них.

Несе в руках тремтячих горщик каші

Для довгожданих діточок своїх.

«Чи не стрічали де мого Сергія,

Синочка! Служить у піхоті він…»

Теплиться в серці трепетна надія,

Що її сина знає хоч один.

«Не плачте, неню. Він живий-здоровий

І хати рідної не обмине,

Заїде на часинку чорнобровий…

Я вірю в це — згадаєте мене!»

А люди йдуть. Хто з хлібом, хто з водою.

 Солдата кожен хоче пригостить.

Хлоп'ята галасливою юрбою

Кількох бійців вже встигли оточить.

Так і кортить торкнути автомата

І спробувать багнет на гостроту,

Така напевне зброя і у тата.

А може, й краща… Усмішки цвітуть.

Ось і мене боєць бере на руки

І називає лагідно синком…

На захід відлітали чорні круки,

Шугає радість над моїм селом.

 

"Вічний вогонь". Поезії. Київ. 1975